Маргарита Попова,

пенсіонерка

Дергачі — Ужгород

24 лютого зранку я, як завжди, збиралася на роботу. Почула вибухи і зрозуміла, що почалася війна. До кінця не вірилося, що це насправді сталося, і я пішла на зупинку, щоб автобусом їхати на роботу до Харкова. Я жила в Дергачах. Взагалі, я пенсіонерка. Але працювала лаборантом в Харківському медичному університеті. А до цього — майже 30 років сімейною лікаркою, весь час серед людей.

​

Коли ми з колегами стояли на зупинці і чекали транспорт, назустріч нам їхали танки… Це було дуже страшно. Так ми зрозуміли, що ніякого автобуса не буде і повернулися додому. 

Понад місяць я залишалася з чоловіком у нас в Дергачах. Обстріли тільки сильнішали. Це було дуже складне рішення для мене, я довго мучилася. Але мене підштовхував і чоловік, і донька, що треба сховатися від обстрілів і перебувати десь у безпечнішому місці, поки не закінчиться цей жахливий кошмар. Дергачі дуже потужно обстрілювали, близько до нашого житла розривалися снаряди, кулі летіли просто в будинки, вони горіли, руйнувалися. Це все було на моїх очах. Було дуже страшно. І тоді я прийняла це рішення… можна сказати спонтанно. Вже не витримала більше. 

Я вирішила їхати до Львова сама, а там будь, що буде. Моя колега з роботи попросила вивезти з собою її літнього тата, допомогти йому дістатися до Львова, звідки вже вона його мала забрати закордон. І я взяла на себе цю відповідальність, треба було допомогти.

З Дергачів нас вивезли волонтери, так ми опинилися на залізничному вокзалі в Харкові. А там якось запхалися в евакуаційний поїзд з цим дідусем і поїхали. Було нелегко. Більше доби ми добиралися з Харкова до Львова.

Коли приїхали, нас зустріли, я зупинилася переночувати в знайомих. Але все одно було дуже боляче і страшно. Чуже місто… чуже все. Донька переконувала мене їхати закордон, вона сама там живе. Але я не хотіла їхати із своєї країни. Та і адаптацію до нового середовища, не знаючи іноземної мови, у своєму віці уявляла дуже складно. Я захотіла бути вдома, в Україні. Порадилася з донькою і прийняли рішення, що залишуся в Ужгороді. 

Знайомі допомогли знайти орендоване житло. Так я опинилася на Закарпатті. Перші два тижні я провела сама в квартирі: вишивала, читала, дивилася фільми, плакала… А потім переборола себе. Та й просто сидіти вдома я не могла, бо звикла завжди бути в русі, серед людей, все життя працювала з людьми. Я знайшла в інтернеті сайт ужгородських волонтерів, подзвонила і спитала: «Чим я можу вам допомогти?». І мені сказали: «Приходьте, у нас завжди знайдеться робота». Так я почала потихеньку ходити волонтерити.
 

Закарпатський батальйон створив ініціативу, щоб годувати переселенців безкоштовно і я почала їм допомагати, чим можу. Спочатку бутерброди робила, потім допомагала облаштувати нове приміщення з нуля: приходила прибирати, мити. Потім працювала офіціанткою. Я так переживала… Думала, що не впораюся з цією роботою. Але  поставила собі завдання, сказала собі, що я сильна і мені вдасться. І в мене вийшло. 

Зараз я працюю на кухні, допомагаю кухарям. Нас там четверо помічниць — усі переселенки, а кухарі місцеві. Щодня наша волонтерська їдальня безкоштовно годує більше 1500 переселенців. Приходять люди, яким дійсно потрібна ця підтримка, допомога. І люди вдячні, що їх так добре приймають. 


Я працюю на кухні щодня без вихідних. Не сиджу на місці. От сьогодні я відпросилася, щоб поробити свої справи, швидко впоралася і у мене зараз відчуття, що мені вже треба кудись йти, щось робити, кудись бігти. Здається, що я щось не зробила. Отак проходять мої дні. Вони минають дуже швидко: я раненько виходжу з дому і пізно повертаюся. Мені це допомагає відволіктися, не думати, не помічати, як минає день.
 

Тут я здружилася з жінкою Наташою з Херсона. Вона дуже хороша людина, ми з нею дуже близько спілкуємося, підтримуємо одна одну. Вона взагалі втратила свій дім, її квартиру розбомбили. Здружилася також з дівчатами з Маріуполя, Сєвєродонецька. Якось отак і живемо… 

Іноді у нас виходить виділити якийсь час для себе після роботи, кудись сходити, десь посидіти. Бо цілими днями працюємо, це складно. Чим можемо допомагаємо людям, всі зараз в такій ситуації опинилися, тому треба якось працювати, себе тримати. А якщо нічого не робити, то всім нам буде дуже тяжко. 

Дуже сподіваюся, що скоро буде мир і перемога, і я обов’язково повернуся додому. Для мене Ужгород — це тимчасово. Мені подобається місто, воно невелике, але дуже затишне, зелене, красиве. І люди тут добрі, з розумінням ставляться, підтримують одне одного. Я не зустрічала, щоб хтось негативно ставився до переселенців. Але думаю, що може навіть літо мине, і я вже зможу повернутися додому. 
 

Кожного дня, як тільки я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах, читаю новини, переживаю за рідних, близьких. Кожного дня телефоную додому. У мене там залишився чоловік, він досі навідріз відмовляється переїжджати. А там дуже гучно і кожного дня не стає тихіше.

Ми з донькою чи не щодня його вмовляємо виїхати, але тільки чуємо образи, гнів, роздратування, мовляв, не вмовляйте мене, я все одно нікуди не поїду. Розумієте? От не хоче покидати свій дім. Він уже в мене людина у віці, вже на пенсії… Всі люди різні, у всіх є своя думка, і він от прийняв для себе таке рішення, що буде там до кінця, до перемоги. А я тільки думаю, коли зможу туди повернутися.

Я дуже сподіваюся, що скоро буде мир і перемога і я обов’язково повернуся додому. 
Мені трохи складнувато про це говорити, я засмучуюся, трохи гублюся… Але я дуже сподіваюся, що повернуся додому, що все буде добре, що місто відбудується і все буде ще краще ніж було. А зараз треба всім об’єднатися і триматися.

Записала Олена Високолян
Фотографії — Ігор Майхеркевич