Дар’я Спасова,
HR в IT-компанії, журналістка онлайн-журналу «Люк», гастроентузіастка.

Харків — Христинівка — Умань

Більшу частину свого життя я присвятила темі їжі: її готуванню, дослідженню продуктів, навичкам та звичкам їх споживання, пишу про неї, беру інтерв'ю в людей з ресторанної сфери для журналу «Люк». Тобто сміливо можу назвати себе гастроентузіасткою. Саме моя пристрасть до їжі стала для моєї родини важливою опорою у перші дні війни.

Я щиро вважаю, що їжа може поєднувати людей, сім'ї також. Тому, коли почалася війна, мені було дуже важливо тримати родинний затишок: прибирати, займатися фізичними вправами, їсти нормальні страви — не бутерброди і чай, а саме гарячу їжу.

Два роки тому, в очікуванні народження доньки, ми з чоловіком налагодили господарство так, аби не треба було дуже багато часу витрачати на закупівлю і готування їжі, в нас в морозилці завжди були готові страви, які ми удвох готували і заморожували. Отже на початок війни в нас була домашня їжа. Тож в мене був час для дитини, а вклавши доньку спати був час поговорити удвох з чоловіком, підтримати один одного. Це стало дуже важливим у той момент.

Саме в перші дні війни, коли російські десанти почали висаджуватися у Київській області, в Гостомелі, Василькові — все це нагадало мені мою сімейну історію, бо було дуже багато назв, пов'язаних з моєю родиною. Адже моя сім’я — саме про переїзди та втрату дома. У Василькові мого прадіда забрали на розстріл, у Глухові Сумської області зростав мій батько, в Одесі народилася моя бабуся, в Миколаївській області вона переживала окупацію.

Я уявила, скільки насправді людей загинуло за українську землю, скільки тут було воїн саме за те, щоб ми тут жили. І от саме в цей момент в мене трапилось видіння, як всі ті люди, які загинули за Україну за всі сторіччя її існування, повстали із землі, стали поруч з нами, з косами, мотиками, з шаблями, щоб захищати Україну разом із нами. Це видіння було таке сильне, що я відчувала зв'язок з всесвітом.

Тож у перші дні війни в мене була ейфорія від почуття сильної єдності. Була дуже сильна віра в те, що це швидко закінчиться, бо неможливо у XXI сторіччі розв'язувати таку війну на багато днів. Це давало мені сили. Я почала здаватися лише через тиждень, коли бомби стали прилітати до центру дуже близько від нашого дому. Посилилось відчуття небезпеки, потім з’явилась втома, ми бачили який стрес насправді має наша маленька донечка. Вона швидко подорослішала в ці дні.

Я вже розуміла, що треба їхати, але було дуже страшно вирушити у дорогу, бо у нас немає машини і єдиний варіант — це їхати на вокзал. Та це була друга хвиля евакуації, на вокзалі було дуже багато людей, чоловіків не пускали до потягу, а мені було дуже принципово, щоб ми були разом. На щастя, вночі моєму чоловіку написала племінниця і сказала, що може нас забрати. Вранці 3 березня ми поїхали з Харкова. Наступного дня після того, як прилетіло до Палацу Праці, мерії та будівлі СБУ, просто у 500-700 метрах від нашого дому, це насправді й стало останньою краплею.

Минулої весни, коли була хвиля паніки щодо навчань на кордоні Росії та Білорусі з Україною, єдиний засіб, яким я могла себе заспокоїти, було складання списку речей, які я візьму з собою, що дадуть мені відчуття дому. Звісно я не взяла всього з того списку, що хотіла, тільки найнеобхідніше. Проте для дитини ми змогли взяти улюблені іграшки, книжки, вдосталь одягу, аби переодягатися в будь-який момент, коли вона захоче, силіконового зайчика, якого їй подарували на народження, тобто найважливіші речі її щоденної рутини.

В нас не було плану, куди саме їхати, лише напрямок — на захід, аби тільки ближче до кордону з Європою. Горизонт планування був один день або навіть кілька годин. Було відчуття, немов десь за моєю спиною, десь за машиною йде ґодзилла, яка зараз нас просто розчавить або витягне нашу машину з черги на блокпосту. Лише коли ми вибрались із довжелезних пробок на виїзді з Харкова на дніпровську трасу і дали газу, мене вперше за війну почало накривати сльозьми — ніби таке собі відкладене відчуття смерті, що не відпускало мене ще кілька днів.

Дорогою нам всюди зустрічалися дуже гарні люди. У якомусь дитячому лагері просто на трасі, де ми оклигали трошки і пішли запропонувати свою допомогу на кухні, бо люди прибували і прибували. Нам сказали: «Ідіть видихайте, посидьте на лавочці, подивіться на зоряне небо, ваша допомога зараз не потрібна, просто відпочивайте, ви достатньо пережили».

Ми їхали дуже великою компанією, була черга з машин наших батьків, сусідів, друзів людей, що нас везли. Комусь зателефонували і сказали, що в Христинівці — місті в Уманському районі Черкаської області — є великий дім. Саме туди ми і попрямували. Тут також в перші дні нас зустріла дуже сильна опіка з боку господарів, вони привозили їжу, ковдри, одяг.
Та все ж перші тижні видалися для мене важкими. Це дуже сильно було пов'язане з втратою ролі дружини, бо ми опинилися в квартирі, де жили з батьками без особистого простору. Не було можливості провести час вдвох, бо донька перші кілька тижнів не відпускала мене. Лише згодом всі адаптувалися, знайшли спільні та особисті ритми, й стало трошки легше.

Під кінець першого місяця в Христинівці я купила собі чашку. Це був перший крок до того, щоб прийняти ситуацію, бо тепер було незрозуміло, коли повернемось додому. Приблизно в ті ж дні свекр надіслав нам валізу з речами. Там майже все було про одяг, але я попросила надіслати мені маленький дерев'яний ніж, який подарувала колись дівчина з Одеси — він мені був дуже важливий у щоденній рутині.

Наприкінці березня пішла третя хвиля переселенців і нас просто попросили виїхати, бо до хазяїв дому їхали родичі. Через об'яву в Facebook ми знайшли квартиру в Умані, в якій і живемо до сьогодні. Вже тут, коли ми зняли окрему квартиру і переїхали від батьків, з’явилась більше відчуття, що ми втрьох — сім‘я. Я ще попросила надіслати сюди важливі для мене речі з дому, на кшталт кухонних приладів.

Звісно, що понад усе хочеться до Харкова. Але набагато легше прийняти той факт, що на деякий час ми маємо залишитись тут, знаючи про можливість радіти щоденній каві. Або спекти пиріг. Або зробити собі велику кастрюлю рагу і заморозити половину. Повернутися до своїх довоєнних звичок — це надзвичайно важливо, це дуже підтримує зараз.