Максим Коваль,
саунд-дизайнер/звукорежисер

Харків — Дніпро — Львів

23 лютого ми з моєю дівчиною Лєною повернулись з кіно, лягли спати. О четвертій годині ранку вона мене розбудила і попросила зробити чай з цукром (моя дівчина — діабетик). Я пішов на кухню, зробив чай. Було тихо, ніч — все як завжди. Ми лягли спати, а за годину знову прокинулися — вже від вибухів. Скло тремтіло, ліжко тремтіло. Спочатку я подумав, що це просто грім. Але за пару хвилин зрозумів, що грім так не звучить. Воно гриміло і не зупинялося — такою затяжною чергою.

Я зателефонував кенту, запитав, що він чув. Він сказав, що в нього за відчуттями вибухи сильніше, ніж у мене. Я запитав: «Що це може бути?», а він відповів: «Найгірше».

Ми з Лєною в той момент жили у моєї мами. Я сказав мамі та дівчині збиратися в метро. Ще не придумав тоді, що ми робитимемо, але про всяк випадок порадив взяти більше речей, щоб одразу можна було поїхати кудись далеко. Моя мама — жінка у віці, вона дивилася новини і заздалегідь приготувала тривожну валізу. Врешті її не взяла — певно, просто забула.

Тоді в мене ще не було страшної паніки, усвідомлення, що війна почалася. Я думав, що це просто провокації, що нас налякають якимись вибухами і це все закінчиться. Стрес почався потім — в будь-якій ситуації ти розумієш, що буде завтра й можна буде вирішити навіть щось складне, але під час війни — ні. Найгірше відчуття, коли твоє життя не залежить від тебе на 100 відсотків. Ти навіть додому не можеш повернутись, хоча наче маєш на це право…

Через 5-7 хвилин після того, як почалися вибухи, я вийшов надвір промацати обстановку, й зустрів мужика, який ніс дві баклажки з водою. Запитав: «Що відбувається?». А він: «Нічого — вибухи». З абсолютно спокійним обличчям. Мабуть, установку таку собі зробив: «Якщо починається війна, насамперед йду за водою о п'ятій ранку».

Перш за все ми забрали з моєї другої квартири речі і головне — інсулін. Квитків на потяги не було — залишився варіант їхати автобусом. Купили квитки до Дніпра, приїхали на автовокзал. Почекали години три, а потім нам сказали, що автобусів не буде — можна не чекати. Все ж таки вирішили почекати і саме тоді почули першу повітряну тривогу. Я тоді думав, що коли повітряна тривога — одразу прилітає літак і починає бомбардувати.

Ми побіжали в метро, до вечора просиділи на станції. І весь цей час думали, що робити далі, як їхати, куди? Людині з діабетом потрібен запас інсуліну — великого дефіциту тоді не було, але існувала інша проблема. Тест на цукор потрібно робити на спеціальному тестері крові і саме їх було дуже важко знайти. Без них не розумієш, знижений цукор чи підвищений. У метро було лячно, що, якщо впаде цукор, терміново буде потрібно щось солодке, а його нема де знайти.

У дев’ятій я вийшов із метро на вулицю подивитися, що відбувається. Спитав у таксиста, скільки коштує доїхати до селища Науковий — там знаходився приватний будинок, де можна було перечекати ніч, та поїхати на Захід зі знайомими брата. Таксист нічого не розумів, сидів тремтів. І я збагнув, що він контужений. Сказав мені лише: «500». Я відмовився.

Врешті ми доїхали на іншому таксі і з родиною знайомих, у яких була автівка, вирішили прямувати кудись на Захід. Куди точно — не розуміли, домовились спочатку дістатися Дніпра.

Дорогою ми бачили купу розбитих машин, бо в перший день в цій тисняві люди врізалися в паркани. Було й багато коліс від машин — це в місцях, де не відбувалися бойові дії, просто сильна паніка. Проїжджали повз кілометрові військові колони, не розуміючи, свої це чи чужі. Лайфхаки з інтернету не допомогли відрізнити, де болотний колір форми, де оливковий, а де зелений.

До Дніпра доїхали без пробок і дуже швидко. Я попросив відвезти нас на вокзал, щоб сісти на перший поїзд. Думав їхати до Львова, бо там було в кого зупинитись. На вокзалі був повний пиздець, дуже сильна тиснява, у вагонах фізично не було місця. І я вирішив, що краще спробувати завтра. Знайшов квартиру й ми лишились там.

Наступного дня зрозуміли, що доведеться все-таки добиратись у забитому вагоні. Найважче було сісти туди. Спочатку пропускали жінок та дітей і доводилося стримувати та розштовхувати іноземних студентів. Вони не знали мови й просто не розуміли, що їм потрібно поступитися жінкам та дітям.

У тисняві моїй дівчині на руки дали тримісячну дитину, щоб вона не задихнулася. Лєна віднесла її кудись подалі у вагон. В якийсь момент людей вже неможливо було стримувати, натовп завалився у вагон. Коли я зайшов, то побачив, що Лєна плаче — думала, що я не зміг сісти у поїзд і залишився.

Врешті я їхав на третій полиці, мамі з моєю дівчиною вдалося влаштуватися нормально. У мене були дуже суперечливі відчуття — з одного боку боляче за всіх, хто у вагоні, з іншого — трохи радісно (чи не знаю, як це назвати), що нехай і їдеш невідомо куди, але в тебе ніхто не помер, ти молодий і життя не зруйноване. Значить майбутнє є.

Далі я відправляв Лєну з мамою до Польщі. Зі Львову туди теж було важко доїхати, вагони були переповнені. Моїх взяли тільки тому, що у Лєни було посвідчення, що вона має інвалідність через діабет.

До війни я займався саунд-дизайном та звукозаписом. Частину апаратури вдалося перевезти і зараз роблю приблизно те саме у Львові. У перші місяці волонтерив як звукоінженер, робив звук для великої кількості соціальних роликів.

У деяких людей є внутрішній поділ, що є Східна Україна, де ми живемо, і є Західна Україна, де якісь інші люди. У мене такого ніколи не було. І поганого ставлення до себе як до харків'янина у Львові я теж не помітив.

На другий чи третій день сюди приїхав мій шкільний друг зі своєю родиною, їх було десь 10-12. Вони сиділи на вокзалі, обдзвонювали всіх своїх родичів, друзів, а їх всі зливали. Я розповів своєму другу-львів’янину, в якого жив, про цю ситуацію і попросив дати притулок. Не особливо наполягав, бо розмістити в маленькій квартирі стільки людей — це забагато. Але мій друг погодився.

Коли ми вже виїхали від друзів і зняли квартиру, жодних проблем теж не було. Лише один господар хотів розвести нас на гроші — накрутив суму по комуналці. Але це не тому, що ми з Харкова — людина просто така, скрізь такі є.

Складно назвати конкретну умову, за якої я би повернувся до Харкова. Маю відчувати, що там безпечно. Коли зможу таке відчути? Дуже хотів би знати.